Іван Франко КАМЕНЯРІ (Камнеломы) — Леворадикал

Іван Франко КАМЕНЯРІ (Камнеломы)

Камнеломы

КАМЕНЯРІ

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить.»

І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам’яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п’ядь за п’ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
[1878]

КАМНЕЛОМЫ

Я видел дивный сон — как будто предо мною
Глухие, дикие раскинулись края;
И я стою там, цепью скованный стальною,
Перед огромною гранитною скалою,
А рядом — тысячи таких же, как и я.

Лоб каждого печаль и жизнь избороздили,
И жар святой любви из наших льётся глаз,
И словно змеи, цепи каждого обвили,
И все мы плечи вниз, к земле самой склонили,
Как будто груз какой-то тяжкий давит нас.

У каждого в руках железный тяжкий молот,
И голос грозный сверху нам, как гром, гремит:
«Ваш долг — крушить скалу! И пусть ни жар, ни холод
Вас не смутят; терпите труд, мученья, голод —
Но камень этот вами должен быть разбит!»

Мы слышали приказ. И молоты поднялись,
И время подвига тяжёлого пришло,
И в тысячи сторон осколки разлетались —
Так в этот камень наши молоты вгрызались,
Круша отчаянно гранитное чело.

Как водопада рёв, как в битве скрежет стали —
Таков был молотов тяжёлых наших глас.
И пядь за пядею мы место добывали;
Хотя осколки жизнь у многих забирали —
Мы дальше шли; и не страшило это нас.

И знали мы, что этими руками
Мы разобьём скалу и раздробим гранит,
Что кровью нашею и нашими костями
Проложим путь прямой, и тем путём за нами
Придет добро, мир правда озарит.

И то, что славы нам не будет — тоже знали,
И что забудут все про труд кровавый сей;
Мы — чтобы люди сей дорогой зашагали —
Должны пробить её, пока мы не упали;
И наши кости здесь улягутся под ней.

Но славы средь людей мы вовсе не желали —
Ведь не герои мы, не богатырский род;
Нет, мы невольники — хоть добровольно взяли
Мы эти узы. Мы рабами воли стали.
Мы камень ломим, чтоб другие шли вперед.

И знали мы, что где-то там, вдали, на свете,
Что брошен нами ради пота, ради пут,
О нас льют слёзы жёны, матери и дети;
Там все друзья, там все враги — и те, и эти, —
И нас, и наш удел, и дело всё клянут.

Мы знали то. У нас не раз душа болела,
И сердце рвалось от тоски и от разлук,
Но — слёзы, ни печаль, и ни страданья тела,
И ни проклятья нас не отвлекли от дела,
И молота никто не выпустил из рук.

Вот так мы все идём, святою мыслью слиты,
И те же молоты в руках у нас сейчас;
Пускай мы прокляты и миром позабыты —
Глядите, сквозь скалу пути уже пробиты,
И счастье в мир придёт — когда не будет нас.

пер. С.Шоргина

Другие записи из рубрики...

Добавить комментарий

Войти с помощью: 
Подробнее:
Ян Фрицевич Фабрициус

Закрыть